лучшие стихи лины костенко
Переводы стихов Лины Костенко
Не говори печальними очима
те, що не можуть вимовить слова.
Так виникає ніжність самочинна.
Так виникає тиша грозова.
Чи ти мій сон, чи ти моя уява,
чи просто чорна магія чола.
Яка між нами райдуга стояла!
Яка між нами прірва пролягла!
Не говори печальными очами,
Того, чего не выскажут слова.
Так возникала нежность между нами.
Так грозовая тишина пришла.
Ты сон мой или просто наважденье,
иль жертвой чёрной магии была.
Какою радугой являлось наслажденье!
Какая пропасть между нами пролегла!
Я в памяти держать любви не стану.
Ты вспомнишь обо мне, лишь глянув ввысь.
Так две судьбы шли разными путями.
И на распутье судьбы обнялись.
Don’t tell me with the eyes, filled up with sorrow
Things that the plain words never will explain.
Here was the tenderness, it parts before tomorrow,
Here was no silence, but it’s here then.
Are you my dream, or just a mere fantom,
Who had enchanted me the day before I felt
All colours of delight, its depth I meant to
Remain forever, that’s what I beheld.
Thus, no love leaves my heart, but I won’t even whisper
A word which could have driv’n you to recall
Two substances, mixed to produce a piece, but
One turned to ice, one turned to waterfall.
Коли я буду навіть сивою,
і життя моє піде мрякою,
а для тебе буду красивою,
а для когось, може, й ніякою.
А для когось лихою, впертою,
ще для когось відьмою, коброю.
А між іншим, якщо відверто,
то була я дурною і доброю.
Безборонною, несинхронною
ні з теоріями, ні з практиками.
і боліла в мене іронія
всіма ліктиками й галактиками.
І не знало міщанське кодло,
коли я захлиналась лихом,
що душа між люди виходила
забинтована білим сміхом.
І в житті, як на полі мінному,
я просила в цьому сторіччі
хоч би той магазинний мінімум:
— Люди, будьте взаємно ввічливі! —
і якби на те моя воля,
написала б я скрізь курсивами:
— Так багато на світі горя,
люди, будьте взаємно красивими!
Для кого-то упрямой, бестией,
Для кого-то ведьмой и коброй.
Ну, а если сказать по-честному,
То была я и злой, и доброй.
Беззащитной и не синхронной
ни с теориями, ни с практиками.
И болела во мне ирония
и молекулами, и галактиками.
И всю жизнь, как на поле минном,
В этом веке просила и в прежнем
хоть бы тот магазинный минимум:
Люди, будьте взаимно вежливы!
И, была б на то моя воля,
Написала б я всюду курсивами:
— Так немало на свете горя,
люди, будьте взаимно красивыми!
Напитись голосу твого,
Того закоханого струму,
Тієї радості і суму,
Чаклунства дивного того.
Завмерти, слухати, не дихать,
Зненацька думку перервать.
Тієї паузі безвихідь
Красивим жартом рятувать.
Слова натягувать, як луки,
Щоб вчасно збити на льоту
Нерозшифрованої муки
Невідворотну німоту.
Триматись вільно й незалежно,
Перемовчати: хто кого.
І так беззахисно й безмежно
Чекати голосу твого.
Напиться голоса того,
Того возлюбленного моря,
И счастия испить, и горя,
Волшебства дивного того.
И, не дыша, молчать и слушать,
Внезапно мысль оборвать,
Неловкость паузы разрушив,
Весёлой шуткой, ликовать.
Слова натягивать, как луки,
Чтобы сбивали на лету
Они нам непонятной муки
Недвижимую немоту.
Zu trinken von dem See der Stimme.
Dem liebsten See, das dir gehoert.
Die Tasse Glueck, die Tasse Kummer,
Der Zauberei die mich immer stoert.
Ich atme nicht, ich hoere, hoere.
Dann brech’ich den Gedanken ab,
Um die Verlegenheit zu zerstoeren,
spiel’ich mit der Lieb’, die ich hab’
Die Woerte spannen sich wie Boegen,
Sie koennen toeten grade flugs.
Die Pausen, welche wir nicht moegen
Die lassen kein Gefuehl mehr zu.
Лучшие стихи Лины Костенко: проникновенная поэзия о любви, Украине и жизни
Вспомним самые проницательные произведения талантливой писательницы.
О силе слова
Страшні слова, коли вони мовчать,
коли вони зненацька причаїлись,
коли не знаєш, з чого їх почать,
бо всі слова були уже чиїмись.
Хтось ними плакав, мучивсь, болів,
із них почав і ними ж і завершив.
Людей мільярди і мільярди слів,
а ти їх маєш вимовити вперше!
Все повторялось: і краса, й потворність.
Усе було: асфальти й спориші.
Поезія – це завжди неповторність,
якийсь безсмертний дотик до душі.
О любви
Розкажу тобі думку таємну,
дивний здогад мене обпік:
я залишуся в серці твоєму
на сьогодні, на завтра, навік.
І минатиме час, нанизавши
на сьогодні, на завтра, назавжди! –
ти залишишся в серці моїм.
А чому? То чудна теорема,
на яку ти мене прирік.
То все разом, а ти – окремо.
І сьогодні, і завтра, й навік.
Не знаю, чи побачу Вас, чи ні.
А може, власне, і не в тому справа.
А головне, що десь вдалечині
Є хтось такий, як невтоленна спрага.
Я не покличу щастя не моє.
Луна луни туди не долітає.
Я думаю про Вас. Я знаю, що Ви є.
Моя душа й від цього вже світає.
О мечтах
А й правда, крилатим ґрунту не треба.
Землі немає, то буде небо.
Немає поля, то буде воля.
Немає пари, то будуть хмари.
В цьому, напевно, правда пташина…
А як же людина? А що ж людина?
Живе на землі. Сама не літає.
А крила має. А крила має!
Вони, ті крила, не з пуху-пір’я,
А з правди, чесноти і довір’я.
У кого – з вірності у коханні.
У кого – з вічного поривання.
У кого – з щирості до роботи.
У кого – з щедрості на турботи.
У кого – з пісні, або з надії,
Або з поезії, або з мрії.
Людина нібито не літає…
А крила має. А крила має!
О красоте природы
Послухаю цей дощ. Підкрався і шумить.
Бляшаний звук води, веселих крапель кроки.
Ще мить, ще мить, ще тільки мить і мить,
і раптом озирнусь, а це вже роки й роки!
А це уже віки. Ніхто уже й не зна,
в туманностях душі чи, може, Андромеди —
я в мантіях дощу, прозора, як скляна,
приходжу до живих, і згадую про мертвих.
Цілую всі ліси. Спасибі скрипалю.
Він добре вам зіграв колись мою присутність.
Я дерево, я сніг, я все, що я люблю.
І, може, це і є моя найвища сутніть.
Об Украине
Буває, часом сліпну від краси.
Спинюсь, не тямлю, що воно за диво,–
оці степи, це небо, ці ліси,
усе так гарно, чисто, незрадливо,
усе як є – дорога, явори,
усе моє, все зветься – Україна.
Така краса, висока і нетлінна,
що хоч спинись і з Богом говори.
Над шляхом, при долині, біля старого граба,
де біла-біла хатка стоїть на самоті,
живе там дід та баба, і курочка в них ряба,
вона, мабуть, несе їм яєчка золоті.
Там повен двір любистку, цвітуть такі жоржини,
і вишні чорноокі стоять до холодів.
Хитаються патлашки уздовж всії стежини,
і стомлений лелека спускається на хлів.
Чиєсь дитя приходить, беруть його на руки.
А потім довго-довго на призьбі ще сидять.
Я знаю, дід та баба – це коли є онуки,
а в них сусідські діти шовковицю їдять.
Дорога і дорога лежить за гарбузами.
І хтось до когось їде тим шляхом золотим.
Остання в світі казка сидить під образами.
Навшпиньки виглядають жоржини через тин…
О смысле жизни
Життя іде і все без коректур.
І час летить, не стишує галопу.
Давно нема маркізи Помпадур,
і ми живем уже після потопу.
Не знаю я, що буде після нас,
в які природа убереться шати.
Єдиний, хто не втомлюється, – час.
А ми живі, нам треба поспішати.
Зробити щось, лишити по собі,
а ми, нічого, – пройдемо, як тіні,
щоб тільки неба очі голубі
цю землю завжди бачили в цвітінні.
Щоб ці ліси не вимерли, як тур,
щоб ці слова не вичахли, як руди.
Життя іде і все без коректур,
і як напишеш, так уже і буде.
Але не бійся прикрого рядка.
Прозрінь не бійся, бо вони як ліки.
Не бійся правди, хоч яка гірка,
не бійся смутків, хоч вони як ріки.
Людині бійся душу ошукать,
бо в цьому схибиш – то уже навіки.
Лучшие стихи лины костенко
Страшны слова, когда они молчат.
«Страшні слова, коли вони мовчать. «
26 апреля 1986 года — страшная дата. Авария на чернобыльской АЭС
Цей дощ — як душ. Цей дощ такий ласкавий.
Сади цвiтуть. В березах бродить сiк.
Це солов’iна опера, Ла Скала!
Чорнобиль. Зона. Двадцять перший вiк.
Тут по дворах стоiть бузкова повiнь.
Тут тi бузки проламують тини.
Тут щука йде, немов пiдводний човен,
прилiтають гуси щовесни.
В Претории на какого-то африканца напал огромный питон. Обвил его тугой спиралью и начал душить. Бедный африканец оцепенел, а потом впился в питона зубами и не отпустил, пока питон не отвалился. Затем приволок его домой и из его змеиной кожи наделал дамских сумочек. Вывод из этого один: если тебя кто-то душит, надо его правильно укусить.
Женщина — как музыка, её можно любить, даже не очень понимая.
Людям не то что заложило уши-людям заложило души.
Не оплакуй нi мрiй, нi згадок,
загуби своiм прикростям лiк…
Щастя треба — на всякий випадок.
Сили треба — на цiлий вiк.
Не оплакивай ни мечты, ни воспоминания,
потеряй своим горестям счёт.
Счастье нужно — на всякий случай.
Силы надо — на целый век.
Выиграть пари с собой.
В кармане был билет. ( оригинал и перевод с украинского ) стихи Ліни Костенко
В кишенi був квиток. А снiгу по колiна.
Ходжу на лижах майже як пiнгвiн.
Але вдесяте падаю з трамплiна.
Iдея фiкс — узяти цей трамплiн!
Вiн був крутий, вiн був гора горою,
Вiн був магнiт, котрий мене притяг.
I те, що зранку почалося грою,
Надвечiр стало справою життя.
Узять трамплiн! I з’iхати, як Сольвейг.
Як з крижаними крилами Iкар.
Для себе. Для снiгiв оцих. Для сосен.
Для того, аби страх не виникав.
… показать весь текст …
Крылья
И вправду, крылатым грунта не надо.
Нету земли, то небо отрада.
Нету и поля, то будет воля.
Нету пары, и тучи отарой.
В этом для птиц, верно, правда от века.
А как человеку? Что человеку?
Живёт на земле. Летать не умеет.
А крылья имеет. А крылья имеет!
И крылья те, не из пуха-перьев.
Из правды и чести они, из доверья.
Кого-то верность в любви окрыляет.
Кто-то в вечном порыве взлетает.
Кто-то своей окрылён работой.
Другому крылья — щедрость, забота.
… показать весь текст …
Каждому поколению снятся свои кошмары.
* * *
Ужас не в том, что что-то изменится, — ужас в том, что все может остаться так же.
* * *
То, что происходит теперь в мире, — это кошмар, что приснился человечеству. Потом его назовут Историей и приплюсуют к предыдущим кошмарам.
* * *
У нас на каждую проблему можно лечь и уснуть. Проснуться через сто лет — а она все та же.
Идем по кругу, как смирные лошадки в топчаку истории, ударяя в той самой ступе то же масло.
Мы думаем, что это у нас благородная толерантность, а это у нас воловье терпение.
«Записки украинского сумасшедшего»
…И, была б на то моя воля,
Написала б я всюду курсивами:
— Так немало на свете горя,
люди, будьте взаимно красивыми!
Лучшие стихи лины костенко
Це ж треба мати сатанинський намир, чаить в соби невиликовний сказ, щоб тяжко так знущатися над нами, та ще й у всьому звинувачувати нас.
Ще вчора була я висока, як вежа.
Здаться ще трохи — дiстану зенiт.
I раптом, як вибух, — обвал пожежа.
Розтрощений камнь — уже не гранiт.
Руйновище вiри, i розпач, i розпач!
Пiд попелом смутку похований шлях.
Зажуренi друзi сахнулися врозтiч.
Посiяне слово не сходить в полях.
На те й погорльцi, — будуeмо хатку.
Над хаткою небо. А знов голубе.
Найвище умiння — почати спочатку
життя, розумiння, дорогу, себе…
Детективов можно уже не читать, достаточно читать хронику мировых событий. Поплавать в интернете, включить телевизор. Я уже начинаю бояться следующего дня, ибо он может быть еще хуже. Или его может не быть вообще.
У каждого своя пустыня. И свои миражи…
Степень деградации общества тебе не дано вымерять, ты не термометр.
Время — великий карикатурист.
Очима ти сказав мені: люблю.
Душа складала свій тяжкий екзамен.
Мов тихий дзвін гірського кришталю,
несказане лишилось несказанним.
Життя ішло, минуло той перон.
Гукала тиша рупором вокзальним.
Багато слів написано пером.
Несказане лишилось несказанним.
Світали ночі, вечоріли дні.
Не раз хитнула доля терезами.
Слова як сонце сходили в мені.
Несказане лишилось несказанним.
Важко любити розумну жінку. Завжди боїшся впасти в її очах. Жінка втрачає на інтелекті, лише коли закохана. Так що бажано стабільно підтримувати в ній цей стан.
Я скорше дуба врiжу,
Нiж мене поставлять на колiна.
..
Життя iде i все без коректур.
I час летить, не стишуэ галопу.
Давно нема маркiзи Помпадур,
I ми живем уже псля потопу.
Не знаю я, що буде пiсля нас,
в якi природа убереться шати.
Эдиний, хто не втомлюэться, — час.
А ми живi, нам треба поспiшати.
Зробити щось, лишити по собi,
а ми, нiчого, — пройдемо, як тiнi,
щоб тiльки неба очi голубi
… показать весь текст …
Поражение — это наука. Никакая победа так не учит.
Чи нас Господь почуе усiх разом,
Коли так просить кожний про свое?
я перевела с украинского языка на русский,чтобы было доступно большей части читателей
Життя-така велика ковзаниця. Кому вдалось, не падавши, пройти?
Трудно любить умную женщину. Всегда боишься упасть в ее глазах. Женщина теряет интеллект, только тогда, когда она влюблена. Так что желательно поддерживать ее в этом состоянии.
Скiльки рокiв кохаю, а закохуюсь в тебе щодня.
Ми ушкоджене поколiння. Ще вiд предкiв щось узяли, а нащадкам вже не маeмо що передати.
Крила
В память Богдан Ступка
А й правда, крилатим ґрунту не треба.
Землі немає, то буде небо.
Немає поля, то буде воля.
Немає пари, то будуть хмари.
В цьому, напевно, правда пташина…
А як же людина? А що ж людина?
Живе на землі. Сама не літає.
А крила має. А крила має!
Вони, ті крила, не з пуху-пір»я,
А з правди, чесноти і довір»я.
… показать весь текст …
Страсть — это вдохновение тела, а любовь — это вдохновение души. Любовь, как функции гениталий оставим приматам. Мне нужен космос её глаз…
Яке гірке, яке гірке вино.
Кохання, вiрнсть — iстини одвчнi.
Створили iх iще до нас, давно.
А ми… Що ж ми? Лиш випадковi стрiчнi.
Яке гiрке, яке гiрке вино!
Гiрке.гiрке.гiркшого немае,
Мов кров уся просякнута вином,
Коли в нас в головi душа палае,
Стаеш ти перед серцем лиш рабом.
А треба пити. То хороший звичай.
Його створили теж для нас, давно…
За нашу зустрiч! За прощання наше!
Яке гiрке, яке гiрке вино!
… показать весь текст …
Життя iде. I все без коректур.
I час летить, не стишуe галопу.
Давно нема маркзи Помпадур,
I ми живем уже пiсля потопу.
Не знаю я, що буде пiсля нас,
в якi природа убереться шати.
Eдиний, хто не втомлються, — час.
А ми живi, нам треба поспiшати.
Зробити щось, лишити по собi,
а ми, нiчого, — пройдемо, як тiнi,
щоб тiльки неба очi голубi
цю землю завжди бачили в цвiтiннi.
Щоб цi лiси не вимерли, як тур,
щоб цi слова не вичахли, як руди.
… показать весь текст …
Вірші Ліни Костенко: найкраща поезія на усі випадки
Ми зібрали прекрасні вірші для всіх, хто хоче ще раз торкнутися легендарного таланту.
10 найкращих віршів Ліни Костенко
Ліна Василівна Костенко — безкомпромісна та чесна. Вона завжди говорила те, що думала, і не соромилася бути відвертою. Може, саме тому в усі часи її поезія промовляє до кожного, незалежно від статі, віку, вподобань.
Про красу та вдячність
Вечірнє сонце, дякую за день!
Вечірнє сонце, дякую за втому.
За тих лісів просвітлений Едем
і за волошку в житі золотому.
За твій світанок, і за твій зеніт,
і за мої обпечені зеніти.
За те, що завтра хоче зеленіть,
за те, що вчора встигло одзвеніти.
За небо в небі, за дитячий сміх.
За те, що можу, і за те, що мушу.
Вечірнє сонце, дякую за всіх,
котрі нічим не осквернили душу.
За те, що завтра жде своїх натхнень.
Що десь у світі кров ще не пролито.
Вечірнє сонце, дякую за день,
за цю потребу слова, як молитви.
Про шлях
Світ надзвичайно широкий
має укладисті далі.
Від того і перші кроки
майже завжди невдалі.
Безпомічні вірші перші.
Нещасне перше кохання.
Немає ніяких звершень,
а тільки одні поривання.
А потім проходять роки,
з’являється стримана сила.
Поглянеш – а перші кроки
вже й пилом давно притрусило.
І смішно тобі, й сердито,
і ти забуваєш часто:
для того щоб добре ходити,
раз десять треба упасти.
Про вічне кохання
Розкажу тобі думку таємну,
дивний здогад мене обпік:
я залишуся в серці твоєму
на сьогодні, на завтра, навік.
І минатиме час, нанизавши
сотні вражень, імен і країн, –
на сьогодні, на завтра, назавжди! –
ти залишишся в серці моїм.
А чому? То чудна теорема,
на яку ти мене прирік.
То все разом, а ти – окремо.
І сьогодні, і завтра, й навік.
Про найдорожчих
Та все писав: «На спомин». Не «На згадку».
Бо згадка що? Зітхнеш — і одлетить.
А спомин — це таке щось неповторне,
таке щось невимовне і сумне,
що коли він крилом своїм огорне,
то це уже ніколи не мине.
Це цілий світ, якийсь інакший вимір,
який ніколи нас не полиша.
А може, спомин — це далекий вирій,
де вже посмертно гріється душа.
То де ж вона зігріється вже зараз?!
До кого ж вона крильми припаде?
Ярину вб’ють, Наталка вийде заміж,
Катруся десь в Ельзасі пропаде.
І мати вмруть, і батька вже не стане,
І хата буде інша на горі.
І хто тепер ті фото вже дістане,
кому вони на світі дорогі?
Верба усохне, і спиляють грушу,
Зелене море зроблять із Дніпра.
Ще брат живий, та він глухий на душу,
Є братова, але вона стара.
Є обеліски, плити, і колони,
і урочисті квіти роковин.
І хто ми є? Усі усім мільйони.
А хтось комусь однісінький-один.
Тому ми люди. І життя навколо.
Тому є людство. Нація. Сім’я.
Нема на світі в тебе вже нікого.
Але у тебе є на світі я.
Про спогади
Навшпиньки повертаюся в ті дні.
Вони, як сонце, сходять у мені.
Там є наш дім і обрій твоїх рук,
і ще душа не відає розлук
І ще є час для друзів і гостей.
І щастя є. І донечка росте.
І син малює квіточку зорі,
як той Маленький принц Екзюпері.
Про плин часу
Життя іде і все без коректур.
І час летить, не стишує галопу.
Давно нема маркізи Помпадур,
і ми живем уже після потопу.
Не знаю я, що буде після нас,
в які природа убереться шати.
Єдиний, хто не втомлюється, – час.
А ми живі, нам треба поспішати.
Зробити щось, лишити по собі,
а ми, нічого, – пройдемо, як тіні,
щоб тільки неба очі голубі
цю землю завжди бачили в цвітінні.
Щоб ці ліси не вимерли, як тур,
щоб ці слова не вичахли, як руди.
Життя іде і все без коректур,
і як напишеш, так уже і буде.
Але не бійся прикрого рядка.
Прозрінь не бійся, бо вони як ліки.
Не бійся правди, хоч яка гірка,
не бійся смутків, хоч вони як ріки.
Людині бійся душу ошукать,
бо в цьому схибиш – то уже навіки.
Про поезію та силу слова
Страшні слова, коли вони мовчать,
коли вони зненацька причаїлись,
коли не знаєш, з чого їх почать,
бо всі слова були уже чиїмись.
Хтось ними плакав, мучивсь, болів,
із них почав і ними ж і завершив.
Людей мільярди і мільярди слів,
а ти їх маєш вимовити вперше!
Все повторялось: і краса, й потворність.
Усе було: асфальти й спориші.
Поезія – це завжди неповторність,
якийсь безсмертний дотик до душі.
Про наші крила
А й правда, крилатим ґрунту не треба.
Землі немає, то буде небо.
Немає поля, то буде воля.
Немає пари, то будуть хмари.
В цьому, напевно, правда пташина…
А як же людина? А що ж людина?
Живе на землі. Сама не літає.
А крила має. А крила має!
Вони, ті крила, не з пуху-пір’я,
А з правди, чесноти і довір’я.
У кого – з вірності у коханні.
У кого – з вічного поривання.
У кого – з щирості до роботи.
У кого – з щедрості на турботи.
У кого – з пісні, або з надії,
Або з поезії, або з мрії.
Людина нібито не літає…
А крила має. А крила має!
Про життя
І все на світі треба пережити,
І кожен фініш – це, по суті, старт,
І наперед не треба ворожити,
І за минулим плакати не варт.
Хай буде все небачене побачено,
Хай буде все пробачене пробачено,
Хай буде вік прожито, як належить,
На жаль, від нас нічого не залежить…
А треба жити. Якось треба жити.
Це зветься досвід, витримка і гарт.
І наперед не треба ворожити,
І за минулим плакати не варт.
Отак як є. А може бути й гірше,
А може бути зовсім, зовсім зле.
А поки розум од біди не згірк ще, –
Не будь рабом і смійся як Рабле!
Хай буде все небачене побачено,
Хай буде все пробачене пробачено.
Єдине, що від нас іще залежить, –
Принаймні вік прожити як належить.
Про справжнє
Коли я буду навіть сивою,
і життя моє піде мрякою,
а для тебе буду красивою,
а для когось, може, й ніякою.
А для когось лихою, впертою,
ще для когось відьмою, коброю.
А між іншим, якщо відверто,
то була я дурною і доброю.
Безборонною, несинхронною
ні з теоріями, ні з практиками.
і боліла в мене іронія
всіма ліктиками й галактиками.
І не знало міщанське кодло,
коли я захлиналась лихом,
що душа між люди виходила
забинтована білим сміхом.
І в житті, як на полі мінному,
я просила в цьому сторіччі
хоч би той магазинний мінімум:
— Люди, будьте взаємно ввічливі! —
і якби на те моя воля,
написала б я скрізь курсивами:
— Так багато на світі горя,
люди, будьте взаємно красивими!
Вірші Ліни Костенко для дітей
Ліна Костенко написала немало віршів для дітей, тому якщо шукаєш щось для читання з дитиною або який вірш вивчити на дитяче свято, цей розділ статті тобі підходить.
Польові дзвіночки
Піднімає джміль фіранку.
Каже: — Доброго вам ранку!
Як вам, бджілко, почувалось?
Чи дощу не почувалось?
Виглядає бджілка з хатки:
— У дзвіночку добре спатки.
Цей дзвіночок — як намет.
Тільки дощ — як кулемет.
Чародійне слово
Хлоп’я у полі стежкою прошкує.
Метелик білий в маки залетів.
Чорненький котик в снопиках мишкує,
вони такі під сонцем золоті!
Він ловить шурхіт, шелест, шарудіння,
хапає снопик лапками двома.
А миша знає слово чародійне,
і він її ніколи не спійма.
Бабуся-Ягуся
Сьогодні ця паличка буде чарівна.
Це жаба не проста, це жаба-царівна.
Он котик-воркотик, он Баба-Яга
між добрих людей на мітлі сновига.
Одне ж бо дівчатко, як біле гуся,
сказало їй раптом: — Бабуся-Ягуся.
А баба як тупне на нього ногою.
Ото щоб Ягу називало Ягою.
Сунички
Пiд маленькими яличками
У смарагдовiй травi
Лiто виросло суничками —
То по однiй, то по двi.
Ой, сестриченько-яличко,
Ти не дряпай моє личко,
Я суничок назбираю
Жменьку мамi i собi!
Вірші Ліни Костенко про кохання
А це — найпроникливіші та найкращі вірші Ліни Костенко про кохання, які точно додадуть твоєму настрою трошки романтики.
Не знаю, чи побачу Вас, чи ні.
А може, власне, і не в тому справа.
А головне, що десь вдалечині
Є хтось такий, як невтоленна спрага.
Я не покличу щастя не моє.
Луна луни туди не долітає.
Я думаю про Вас. Я знаю, що Ви є.
Моя душа й від цього вже світає.
Очима ти сказав мені: люблю.
Душа складала свій тяжкий екзамен.
Мов тихий дзвін гірського кришталю
несказане лишилось несказанним.
Життя ішло, минуло той перон,
Гукала тиша рупором вокзальним.
Багато слів написано пером.
Несказане лишилось несказанним.
Світали ночі, вечоріли дні.
Не раз хитнула доля терезами.
Слова як сонце сходили в мені.
Несказане лишилось несказанним.
Напитись голосу твого,
Того закоханого струму,
Тієї радості і суму,
Чаклунства дивного того.
Завмерти, слухати, не дихать,
Зненацька думку перервать.
Тієї паузи безвихідь
Красивим жартом рятувать.
Слова натягувать, як луки,
Щоб вчасно збити на льоту
Нерозшифрованої муки
Невідворотну німоту.
Триматись вільно й незалежно,
Перемовчати: хто кого.
І так беззахисно й безмежно
Чекати голосу твого.
Вірші Ліни Костенко про природу
Природа, яку описує Ліна Костенко у своїх поезіях — ніжна, чарівна, неймовірна. Хочеться поринати у її вірші, захоплюватись цією природою, її красою, ніжністю.
Послухаю цей дощ. Підкрався і шумить.
Бляшаний звук води, веселих крапель кроки.
Ще мить, ще мить, ще тільки мить і мить,
і раптом озирнусь, а це вже роки й роки!
А це уже віки. Ніхто уже й не зна,
в туманностях душі чи, може, Андромеди —
я в мантіях дощу, прозора, як скляна,
приходжу до живих, і згадую про мертвих.
Цілую всі ліси. Спасибі скрипалю.
Він добре вам зіграв колись мою присутність.
Я дерево, я сніг, я все, що я люблю.
І, може, це і є моя найвища сутніть.
Стояла груша, зеленів лісочок.
Стояло небо, дивне і сумне.
У груші був тоненький голосочок,
вона в дитинство кликала мене.
Ми з нею довго в полі говорили,
не чули навіть гуркоту доріг.
Мої важкі, мої щоденні брили
старий Сізіф тим часом постеріг.
Стояли ми одна супроти одної.
Ні з чим не крились, не хотіли йти.
Вона боялась осені холодної,
а я боялась шуму й суєти.
Удвох ми з нею слухали зозульку.
І хмари йшли, як нетутешній дим.
Сізіф курив свою гіркущу люльку,
йому хотілось бути молодим.
Хай буде легко. Дотиком пера.
Хай буде вічно. Спомином пресвітлим.
Цей білий світ — березова кора,
по чорних днях побілена десь звідтам.
Сьогодні сніг іти вже поривавсь.
Сьогодні осінь похлинулась димом.
Хай буде гірко. Спогадом про Вас.
Хай буде світло, спогадом предивним.
Хай не розбудить смутку телефон.
Нехай печаль не зрушиться листами.
Хай буде легко. Це був тільки сон,
що ледь торкнувся пам’яті вустами.
Вірші Ліни Костенко про Україну
У Ліни Костенко також є чудові вірші про красу та велич нашої Батьківщини. Ось найкращі поезії Ліни Костенко про Україну.
Усе моє, все зветься Україна
Буває, часом сліпну від краси.
Спинюсь, не тямлю, що воно за диво,–
оці степи, це небо, ці ліси,
усе так гарно, чисто, незрадливо,
усе як є – дорога, явори,
усе моє, все зветься – Україна.
Така краса, висока і нетлінна,
що хоч спинись і з Богом говори.
Спинюся я
Спинюся я
і довго буду слухать,
як бродить серпень по землі моїй.
Ще над Дніпром клубочиться задуха,
і пахне степом сизий деревій.
Та верби похилилися додолу,
червоні ружі зблідли на виду,
бо вже погналось перекотиполе
за літом —
по гарячому сліду…
І засміялась провесінь: — Пора! —
за Чорним Шляхом, за Великим Лугом —
дивлюсь: мій прадід, і пра-пра, пра-пра —
усі ідуть за часом, як за плугом.
За ланом лан, за ланом лан і лан,
за Чорним Шляхом, за Великим Лугом,
вони уже в тумані — як туман —
усі вже йдуть за часом, як за плугом.
Яка важка у вічності хода! —
за Чорним Шляхом, за Великим Лугом.
Така свавільна, вільна, молода —
невже і я іду вже, як за плугом?!
І що зорю? Який засію лан?
За Чорним Шляхом, за Великим Лугом.
Невже і я в тумані — як туман —
і я вже йду за часом, як за плугом.
Проникливі вірші Ліни Костенко
Уривок з поеми «Маруся Чурай»:
Світає, господи, світає…
Земля у росах, як в парчі.
Маріє, Діво Пресвятая,
це ти так плакала вночі?
Якісь он квіти, сині-сині
на голу цеглу повились.
Спиває ранок по росині,
як в нас під хатою колись.
Тюремник виповз на прогулянку.
Проходить варта по двору.
Як швидко ніч оця прогулькнула!
Сьогодні вранці я умру.
Печаль осиплеться, як маки.
Заорють місце орачі.
Лиш десь на хуторі собаки.
Ще довго витимуть вночі.
Душа у безвісті полине,
очима зорі проведуть.
Чи хоч пучечок той калини
мені на груди покладуть?
…Одмучилась. Одгостювала
на цій неправедній землі.
І одспівала… одспівала.
Ще одхрипіти у петлі,—
і все. І досить. Засинаєш.
Така непам’ять огорта…
А що, тепер, Марусю, знаєш,
що значить в світі самота?
В дні, прожиті печально і просто…
В дні, прожиті печально і просто,
все було як незайманий сніг.
Темнооким чудесним гостем
я чекала тебе з доріг.
Забарився, прийшов нескоро.
Марнувала я дні в жалю.
І в недобру для серця пору
я сказала комусь: — Люблю…
Є для серця така покута —
забувати скоріше зло,
аніж те, що мусило бути
і чого в житті не було.
Мій перший вірш написаний в окопі…
Мені відкрилась істина печальна…
Мені відкрилась істина печальна:
життя зникає, як ріка Почайна.
Через віки, а то й через роки,
ріка вже стане спогадом ріки.
І тільки верби знатимуть старі:
киян хрестили в ній, а не в Дніпрі.
Красиві вірші Ліни Костенко
Поезія «Ван-Гог»
Добрий ранок, моя одинокосте!
Холод холоду. Тиша тиш.
Циклопічною одноокістю
небо дивиться на Париж.
Моя муко, ти ходиш по грані!
Вчора був я король королів.
А сьогодні попіл згорання
осідає на жар кольорів.
Мертві барви.
О руки-митарі!
На мольбертах розп’ятий світ.
Я — надгріб’я на цьому цвинтарі.
Кипариси горять в небозвід.
Небо глухо набрякло грозою.
Вигинаються пензлів хорти.
Чорним струсом палеозою
переламано горам хребти.
Струменіє моє склепіння.
Я пастух. Я дерева пасу.
В кишенях дня,
залатаних терпінням,
я кулаки до смерті донесу.
Самовитий — несамовитий —
не Сезанн — не Ґоґен — не Мане —
але що ж я можу зробити,
як в мені багато мене?!
Він божевільний, кажуть. Божевільний!
Що ж, може бути. Він — це значить я.
Боже — вільний…
Боже, я — вільний!
На добраніч, Свободо моя!
Найнезабутніше з облич
Найнезабутніше з облич,
таке єдине, Боже, Боже!
Не плач, не муч його, не клич.
Він не обізветься. Не може.
Там ні печалі, ані сліз.
Ні дня, ні вечора, ні рання.
Його нема ніде. Він скрізь,
вже в остаточній формі існування.
А ти маєш улюблений вірш Ліни Костенко? Поділися з нами в коментарях!
Мнение редакции может не совпадать с мнением автора статьи.